У спогляданні впорядкованого хаосу(тобто природи) на прозорому дослідному склі, яким є очищений від будь-чого природного стерильний залізобетон. На цьому фоні природа проглядається у зовсім інших формах, ніж зазвичай її можна спостерігати в горах чи у лісі. На перший погляд вона і непомітна. Але її присутність є очевидною, бо вона додає красу. Якщо зараз глянути на ці колись потворні каркаси, то побачимо красу. Саме руйнування, що завдані природою, додають особливого шарму і, власне, індастріалу цим колись монструватим будівлям. Лазити по діючим заводам чи будинкам, які ще є в процесі будівництва, зовсім не цікаво саме через відсутність впливу природи.

Найвідомішими і найдоступнішими об’єктами Львова є кругла споруда прямо за податковою і недобудований корпус католицького університету трохи збоку від податкової. Почали з першої. Кругла будівля, що нагадує язичницький жертовник своєю внутрішньою випуклістю і пустотою, дуже гарно збереглася. Майже ніде не видно сміття, на стінах є мармурова плитка. Всередині круглого залу мокро та лунко. Зверху через отвір в стелі падає трохи світла. Над цим всім висить незрозуміла металева конструкція. На рівні другого поверху є балкони.

Обходимо весь перший і другий поверхи, заходимо в кожен коридорчик і виїмку, все досліджуємо і аж після цього вйо нагору. До загадкового отвору. Попри стіну, там де мала бути колись сцена, вгору йде драбина. Досить непогано збереглася, можна ще буде нею дітей водити. Залазимо нагору. Вся стеля вкрита металевою сіткою з арматури та труб. Можна легко нею пересуватися. Є поручні. Доходимо до центрального отвору-вікна. Воно трохи піднімається над дахом у вигляді маленької вежі, такі часто ставлять на куполи церков. Є чотири вікна на чотири сторони світу.

З бетонної стелі над нами постійно капає вода. За багато років вона поутворювала сталактити і сталагміти, що їм позаздрить будь-яка печера. Всі вони мають біло-жовтуватий відтінок і красиво блищать. Сталактити переважно тонкі і довгі. Натомість сталагміти грубі і овальні, стеляться по землі як медузи, утворюючи різні химерні візерунки та сягаючи навіть 10 см у висоту. Один гарний "сталактит" був напівштучного походження. Вода постійно стікала по товстій металевій трубі і повністю вкрила її кількасантиметровою кіркою відкладень. За рахунок цього утворився кількаметровий в довжину і товщиною з ногу "сталактит".

Спускаємося вниз у підвали. Вони мають багато відгалужень і ходів, хоча й не дуже довгих, проте цікавих. Є багато різних кранів, комунікацій, переходів. Одна і єдина з дверей виявилася закритою. Пролізши під нею я побачив що це є електрокімната. Було спеціальне підвищення для трансформаторів, збереглися чотири шафи з електроустаткуванням. За рахунок тяжкості добирання все збереглося в хорошому стані.

Одним словом є де полазити, особливо якщо піднятися наверх. Оглянувши всі "красоти" йдемо до другого будинку. Сюди найкраще заходити зі сторони Стрийської паралельно залізниці. Одразу ж попадаєш на другий поверх, де немає собак. Взагалі ж то охороняти тут нема що, якби хтось не відгородив собі кілька кімнат і не зробив з них складу будматеріалів. От собаки його й стережуть.

Якщо перша будівля справляла враження своєю формою, впорядкованістю та незвичністю, то ця - своїм тру індастріалом. Величезні площі як в довжину, так і простір вверх. Купа заліза, бетону та цегли. Багато переходів, проходів і провалів. Дійсно є де полазити. Правда пересуваємось обережно. під нами досить непевна підлога, та й історій нам порозказували про ями, прикриті картоном, куди можна звалитися, навіть стоячи на другому поверсі і дивлячись вниз захоплює дух. Скільки висоти. А ще ліфтові шахти вверх, вертикальні цегляні стіни по 30 метрів заввишки і добру сотню завширшки. Без жодного отвору чи виступу. Залізні балки, по яких можна перейти на іншу сторону провалля.

Підіймаємося на третій поверх, той що з зовнішніми великими бетонними ребрами, які видно на фотографіях. Це - один з найбільш мальовничих поверхів. Бетонні ребра, через які можна дивитися на Львів. Каскад з кількох десятків арок, які йдуть одна за одною як в старовинному середньовічному замку. Центральна площа що внизу, з висоти виглядає як атомний ректор всередині, такий як по телевізору показують. Знаходимо гарні сходи і підіймаємося ще вище - на останній поверх. Тут досить чисто, видно що "туристи" не часто ходять. Та й будівельного сміття небагато. Це, напевно, був технічний поверх, де вставляли стержні в реактор і слідкували за температурою всередині. Принаймні залізні балки над ним і багато дрібних кімнаток наштовхують на таку думку.

Ще трохи - і ми на даху. Саме те що ми і чекали. Одразу ж біжимо дивитися на круглу будівлю зверху. мучить питання - чи це вертолітний майданчик, а чи щось недобудоване, а чи може оглядовий телескоп хотіли ставити. Насправді все набагато простіше. Верх будівлі своєю формою нагадує тарілку. Похилу по краях з впадиною по центру, З якої виступає вже згадувана міні вежа. Весь дах покритий бітумом. Тобто призначення даху було одне - збирати воду і постачати її в водопровідну систему будинку. Тому на горі так багато труб. Так що не тільки Європейці дбали про екологію і використовували екологічно чисту воду.

З високого даху простягається чудовий краєвид на передвечірній Львів. Видно Високий замок, зелень Стрийського парку, Куполи церков на Сихові, Науковій, Любінській. Багато різних водонапірних веж і будинків. І все це теж колись через багато років стане індастріалом. Або, хоча б пам’яткою архітектури. На самому даху поріс грубезний шар моху, давши тим самим поживу для дерев. Берези, обліпиха, всякі кущі поросли по краю будівлі, обгородивши дах живою загорожею. А посередині пусто і рівно. Дуже затишно та комфортно. Нам обом з Богданом приходить одночасно думка, що тут прикольно прийти восени, з пивом і закускою. І помедитувати зверху на жовтий Львів, не будучи стривоженим сторонніми людьми, шумом транспорту чи іншими незручностями.

Трохи збоку від даху, ближче до краю, стоїть одинока будівля. Входи на рівні пояса, певно колись планувалися сходи. Привабила вона нас своєю незвичністю і нетиповістю. Плюс всередині ми побачили купу різного мотлоху, що різко контрастувало з чистотою і стерильністю в інших приміщеннях. На підлозі валялися всякі ручки, поламане дитяче піаніно, папери, косметички, пачки від презервативів, дошки, каміння, лялька та ще купа всього. Біля стіни ближчої до входу з двох боків на акуратно поскладаних картонних коробках стояли два мотоциклетних шоломи. Правда дещо менші, ніж завжди, якісь, певно, дитячі. Було зрозуміло, що їх хтось поставив тут навмисне. Кімната дуже нагадувала зону з DOOM-у, коли на постаменті в закинутій кімнаті далеко вгорі лежить маленький червоний череп, який потрібно взяти.

Потім сіли, поїли на даху чорного хліба з салом, яке завжди з собою носить Богдан. Обговорили, розказали, поділилися враженнями. Усе ж таки гарне тут місце, дуже затишне. Вже в сутінках спускаємося вниз. Задоволені пригодами і тим, що все добре скінчилося. Тішимося, що досить легко здобули такий цінний і корисний досвід, шкодуємо, що ніхто не взяв фотоапарат. Правда питання, чи є сенс сюди йти вдруге - хіба щоб повести когось, показати і йому ці чудеса і красоти. Все таки для себе найбільш гострі відчуття переживаєш, коли досліджуєш об’єкт сам, без провідника і попередніх знань. Тоді кожний крок - це досягнення, за поворотом - невідомість, а кожне нове відкриття - особливе. А з провідником, який тут вже був, все виглядає просто, безпечно і банально. Зникає та перчинка, яка надає тому всьому екстріму гостроти.

Джерело: http://mu.imk.com.ua/node/207